Читати книгу - "Велика книга маленького українця. Захопливі розповіді з історії, природознавства та народознавства України"

…кожне слов’янське плем’я, імовірно, мало своїх «улюблених» богів? Окрім того, самі племена часто утворювалися й розпадалися, змінювали умови життя, а з ними – і релігійні вірування. Через це загальнослов’янське язичництво не стало універсальною системою, а лише відображало досвід існування в конкретних природних умовах.

Вірування всіх давніх народів були тісно пов’язані з їхнім щоденним життям, навколишнім світом, природою. Українські міфи співвідносяться з хліборобським або пастушим побутом наших предків. Головними дійовими особами зазвичай виступають батько-господар, мати-господиня та їхні діти. Характерною особливістю української міфології є пантеїзм – ототожнення Бога з природою. Тому боги та міфічні істоти були близькими та зрозумілими для наших предків, які жили в цілковитій гармонії з довкіллям.

Праслов’яни обожнювали сили природи, серед яких найважливішими були ті, що уособлювали життєдайні можливості землі й забезпечували її родючість. Сонце наші предки сприймали як утілення батьківського начала у світі й ототожнювали його з вогняним теплом. Згодом його було втілено в образах Дажбога, Перуна, Ярила чи Семиярила (Сімаргла). Землю уособлювала дівчина Лада (Леля, Дана) або богиня материнства й домашнього вогнища Мокош. Шлюб Сонця й Землі забезпечував майбутній врожай. Прихід зими пов’язували з тимчасовим умиранням цих божеств, а зимове сонцестояння – з народженням нового Сонця-божича.

В Україні існувала особлива ієрархія божеств: на чолі пантеону перебували найстарші боги, котрі керували світобудовою; далі – нижчі за рангом боги та демони, які підпорядковувалися й прислуговували старшим; а біля самого «підніжжя» – герої, наділені магічною силою, достатньою для того, щоб побороти демонів.

У деяких давніх народів існував чіткий поділ духів на злих та добрих, проте в українській міфології такого не було. Наші предки вважали, що добро й зло, яке несуть духи, визначається не так характером самих надприродних сил, як їхньою роллю в тій чи тій ситуації. Навіть після прийняття християнства українець завжди ладен діяти за принципом: «Бога люби, але і чорта не гніви».

Язичницький культ роду визначав усе життя давніх слов’ян. На кожному кроці відчувалася присутність предків-«дідів», зокрема під час народин, весілля, смерті. Поклонялися Роду й Рожениці як богам родючості та добрим духам предків.

…слов’яни мали священні гаї й поклонялися старим ясеням, дубам, липам, ліщині? Під деревами вони робили жертвоприношення з квітів, зерна, хліба, меду, молока. Згодом у цих гаях почали встановлювати ідолів.

Наші предки визнавали існування потойбічного світу, бо вірили, що смерть не здатна перервати людського буття. Мерців спалювали або ховали, кладучи в могилу їжу та зброю. Для заможних померлих убивали коня, жінку чи невільницю. Над могилами насипали пагорби, іноді дуже високі, які називалися могилами. За рік із великою пошаною влаштовували на могилі тризну.

Проте поширення обряду спалення мерців не могло ототожнюватися лише з воскресінням людського тіла, а стосувалося передусім людської душі, що була здатна переходити в дерева та птахів, а інколи набувати й прижиттєвого вигляду.

Язичництво мало й жорстокі звичаї. З ним пов’язані різні криваві жертвоприношення, зокрема й людські. Ідеться передусім про ритуальні вбивства людей похилого віку. Це пояснюють забобонною вірою деяких племен у те, що в такий спосіб можна перебрати на себе досвід і мудрість старшої людини.

Наука поки що не має однозначної відповіді на запитання, чи були в наших предків жерці. Деякі жрецькі функції могли виконувати найстаріші в роді особи. Від них ці обов’язки перейшли до князів, бо в германській мові слово «конунг», від якого походить слово «князь», позначало старійшину роду. Зрештою, нашим предкам були відомі як професійні жерці волхви.

…у давніх українців майже кожен бог «приходив» до людей? Згідно з міфами, Сварог – найдавніший бог Сонця – передав світло своєму синові Дажбогові й спустився на землю, щоб навчити людей користуватися вогнем та ковалювати. Він також запроваджує шлюб, викувавши першу обручку. Не сиділося у Вирії (місці перебування українських божеств) і Дажбогові: передавши Сонце смаглочолому Хорсові, він спускався на землю опікуватися лісами, полями, засівати квіти й зілля. Навіть богиня неба Коляда полишала Вирій, аби щороку взимку, ховаючись від ворожих сил, народжувати в дніпрових сагах Божича – нове Сонце, Новий рік. Власне, у Вирії, за міфами, постійно перебували лише первісні боги – Род (Сокіл) та Білобог.

Язичницькі вірування виявилися настільки тривкими, що з приходом християнства церкві так і не вдалося остаточно їх викорінити. І навіть більше: язичництво вплинуло на християнство, у результаті чого відбулося злиття двох культур і слов’яни мали дві віри.

Перуна – верховного бога Володимирового пантеону – замінили святим Іллею, а функції Купала перебрав на себе святий Іван Хреститель.

Такі свмі перетворення відбулися зі святами. Традиційне свято Великодня, яке припадало на весняне рівнодення й відзначалося щовесни на честь перемоги Дажбожого світла над зимовою темрявою, перетворилося на одне з найголовніших християнських свят – Пасху, що славила воскресіння Ісуса Христа. А свято зимового сонцестояння, яке святкували на честь Коляди, було перетворено на свято Різдва Христового, але під час його святкування й досі переважають язичницькі обряди, які виявляються, наприклад, у перевдяганні колядувальників і наявності в них зірки на жердині, яка символізує новонароджене Сонце.

Прадавні «сліди» язицництва наявні й у звичайному вигуку «Цур мене!», що в давнину був зверненням по допомогу до слов’янського божества Цура (Чура, Щура). Також виявляються дохристиянські вірування у ставленні до талісманів, дотримуванні певних народних прикмет, вірі в існування домовиків, водяників, русалок тощо.

Сьогодні в Україні та Росії існує рідновірство (рідновір’я), що ґрунтується на слов’янській міфології й пропагує ідею відродження праслов’янських вірувань, що їх рідновіри вважають єдино справжніми для слов’янина, зокрема